За офіційною статистикою майже половина ув’язнених в дитячих виховних колоніях – це сироти. Це стосується і місць позбавлення волі, де перебувають вже дорослі люди. Цей відсоток, звісно, поменше, але значна частка дорослих ув’язнених - теж колишні діти, що були позбавлені батьківського піклування. 
Чому ж так відбувається? Чому така яскрава ззовні система сирітських закладів випускає в світ майбутніх злочинців? Чому наявність високоякісного харчування, одягу та дорогих телевізорів все одно доводить молодих людей до «етапу»? Чому за наші гроші, гроші чесних платників податків, ми утримуємо цих людей впродовж усього їхнього життя? 
Все просто. Система заточена лише на оберігання дітей-сиріт. Щоб вони не хворіли та були не голодні. Чиновники пишуть пафосні звіти, їх підлеглі з усіх сил стараються покращити ці звіти. Вихователі ж та персонал інтернатів займаються в основному забезпеченням безпеки цим дітям. І з полегшенням здихають, коли закінчується зміна і ніхто з дітей не набив собі гулі на голові. До цього додається ще і байдужість багатьох вихователів до цих дітей, до їх проблем, переживань та внутрішнього світу. І виходить така собі вибухова суміш, результат дії якої ми бачимо, але не хочемо про це говорити. На виході з інтернату молоді люди не підготовані до дорослого життя, соціально не адаптовані, вони не навчені боротись з життєвими проблемами, часом дрібними і смішними для нас дорослих людей. Вони жили по графіку, боролись за власні ресурси, ніхто з них не мав власного простору. Жили в світі, де мало кому відоме слово любов. Звісно, кожен сиротинець – це своя держава, свій світ з власним статутом, який рідко залежить від оточуючого середовища. І не всіх варто рівняти під один рівень. У моєму житті траплялись майже зразкові заклади, де адміністрація стурбована тим, що чекає випускників за межами їхнього паркану. В таких закладах постійно ведеться робота над тим, щоб якомога легше «влити» цих дітей в соціум. Заохочуються сторонні спеціалісти, запрошуються сімейні пари, які готові взяти шефство над сиротами тощо. Після випуску адміністрація прикладає максимум зусиль, щоб забезпечити своїх вже колишніх вихованців житлом та здійснює патронаж та наставництво цих молодих людей протягом наступних багатьох років. Але… Закладів таких одиниці. Їх можна порахувати на пальцях обох рук. Більшість лишається тим, про що написано вище. 
Час від часу доводиться спілкуватись з дорослими сиротами. Це інші люди. Зі своїм дивним розумінням життя та світобаченням. Їх часто вводить у ступор вибір в магазині між молоком та ряжанкою, вони бояться взяти відповідальність за цей вибір. А часом, навпаки, роблять дивні і серйозні безвідповідальні вчинки. А все тому, що їх ніхто не навчив жити. Їм ніхто власним прикладом не показав як жити, ніхто не обійняв у складну хвилину та не порадувався досягненням. Це нікому не потрібні діти. Вони – безбатченки…
Кошляк Дмитро