Лiкар.iнфонд

Лiкар.iнфонд
Home / Профиль пользователя Дмитро_Кошляк / Інтерв’ю з випускницею інтернату

Дмитро_Кошляк

РЕЙТИНГ: 1910

Інтерв’ю з випускницею інтернату

05 March 2012, 19:01
Ми майже всі хоч раз у житті чули про життя дітей-сиріт в сирітських закладах, дехто навіть активно займається волонтерством і приймає участь у житті цих дітей. Але, навіть активні волонтери рідко знають щось про те, що відбувається в таких закладах коли до них не прикута увага ззовні і на території відсутні сторонні люди. Це та інша сторона медалі, про яку пишуть у своїх есе такі відомі публіцисти як Олександр Гезалов чи Рубен Гальєго. 
Звісно, всі заклади різні. Як і адміністрація цих закладів. Це свій світ зі своїми законами та правилами, які залежать, в основному, від людяності та порядності адміністрації та контролюючих органів. Але, нажаль, проблеми існують і часом чималенькі. Ми не знаємо, що коїться за парканом, а тим більше нам не цікаво, що коїться з сиротою, яка лишається поза парканом один на один з дорослим життям після закінчення інтернатного закладу. 
Тому пропоную вашій увазі невеличке інтерв’ю з дівчинкою, яка пройшла повний шлях сиротинців, починаючи від будинку дитини і закінчуючи інтернатом. З першого погляду дуже складно уявити, що ця тендітна і з приємною зовнішністю дівчина перенесла на своїх плечах всю складність сирітського та післяінтернатного життя. Наталя 5 років тому закінчила один з інтернатів Чернігівської області. Зараз має двох власних діток. Але, нажаль, має серйозні проблеми з житлом та багато життєвих питань, які складно вирішуються. 

Наталя, в скількох закладах тобі доводилось зростати? Чи довкола були однакові умови та ставлення персоналу? 
Я зростала у трьох закладах: будинку дитини, дитячому будинку і школі-інтернаті. Умови, звісно, були не однакові. В дитячому будинку було значно краще, особливо ставлення персоналу. Напевно, це і стало причиною, щоб після закінчення інтернату розшукати цей дитячий будинок та вихователів. 
Яка подія тобі запам’яталась найбільше під час твого перебування в інтернаті? 
Найбільше мені подобалось їздити на відпочинок в «Артек». Зміна обстановки як то кажуть. До того ж, у нас там мали місце змагання між областями, а я займалась легкою атлетикою. У мене були гарні результати, мені це подобалось. 
Чи підтримуєш ти зв’язок з тими, хто разом з тобою навчався? Чи відома тобі їхня доля? Чи багатьом вдалось влаштуватись та соціалізуватись в суспільстві? 
Так, я підтримую зв’язок зі своїми друзями, я знаю про них майже все. Зайняти своє місце в цьому житті мало кому вдалось. За парканом нас чекав зовсім інший світ до якого ми не були готові. У декого з випускників є вже своє родини, хтось продовжує навчання, а декого вже, нажаль, немає в живих. 
Чи була у тебе стороння людина, яка тобі допомагала в житті порадами і з якою у тебе були тісні стосунки? Чи вплинула вона якось на твоє життя? 
Під час перебування в інтернаті таких людей у мене не було. Шефів у нас не було теж. Відвідування нашого інтернату волонтерами та спонсорами носило тимчасовий характер, тому і довіритись не було кому. Персоналу до нас було якось мало діла. Зате після закінчення інтернату я загорілась бажанням розшукати дитячий будинок, в якому я провела перші роки мого життя. І мені це вдалось. Я зустріла там вихователя, яка досі працювала там і свого часу дуже гарно до мене ставилась. Вона запросила мене до себе додому, я деякий час прожила у неї. З часом, я прийняла Таїнство Хрещення і вона стала моєю хрещеною мамою. З цього часу у мене вперше з’явились міцні рідні зв’язки з чужою людиною. Я вважаю цю жінку моєю другою мамою і дуже вдячна їй за всю допомогу, яку вона мені надала і надає зараз. 
Як часто до вас приїздили спонсори чи волонтери? На твою думку, чи була якась з цього користь? 
Спонсори приїздили не дуже часто. Зазвичай їхні візити не несли ніякої користі. Повторно ми нікого з них не бачили, а з того, що вони привозили, нам діставалось найгірше. 
Як підтримала вас випускників адміністрація інтернату? Чи були вам надані державне житло та державні виплати після закінчення інтернату? 
Когось підтримали, більшість – ні. Я, наприклад, покинула інтернат з 300 грн в кишені. Більше ніякої допомоги не було. Ані матеріальної, ані моральної. Лише декому вдалось відсудити кошти, які надає держава після закінчення. З усіх випускників жоден не отримав будь-якого житла. Була єдина надія на гуртожитки тих навчальних закладів, в які ми поступали. Було образливо, але виходу не було ніякого. Мене рятувало те, що з першого класу школи я почала заробляти власні кошти. По можливості у вільний час я працювала на господарстві місцевого фермерства, порала свиней та курей. За це мені платили зовсім мізерні кошти, але вони були мої і я могла вільно ними розпоряджатись. 
Чого тобі найбільше не вистачало під час перебування в сирітських закладах? 
Дуже не вистачало уваги та любові 
Чи мали місце знущання зі сторони інших дітей та персоналу? Якщо так, то чи якось це присікалось адміністрацією? 
Нас дуже часто наказували. Часто нас піднімали посеред ночі, виводили в загальний коридор та примушували в упорі лежачи віджиматись на кулаках. В основному таке відбувалось після чиїхось невдалих спроб втечі з інтернату. Нерідко нас виховували ременями за те, що ми приносили погані оцінки зі школи. Загалом, мені не дуже приємно все це згадувати. У мене на тілі лишилось багато шрамів, які нагадують мені про інтернатівське життя. 
Відомо дуже багато історій, в яких розповідається про складні стосунки між дітьми в інтернатах, про ієрархію між ними, про те що є ті, кому підпорядковуються всі інші і виконують їх вказівки, про нічне життя в інтернатах з алкоголем і гуляннями, про влаштування «темної» тим, хто не слухався старших дітей. Чи це мало місце в тих закладах, в яких перебувала ти? 
Так, це мало місце. Можливо не в таких яскравих фарбах, як розповідають, але це було. Ми часто сварились одне з одним. Ну і в кожній групі була людина, якій вимушені були всі підкорюватись. 
Чи доводилось тобі перебувати у родинах, можливо, хтось тебе брав додому на деякий час? Якщо так, чи була якась тобі користь від цього? 
Ні, я ніколи не жила в родині. Але мені постійно хотілось відчути, що таке мама і тато і як це мати рідних людей. 
Яка твоя найзаповітніша мрія? 
Колись у мене була мрія вирости, заробити багато грошей і допомагати маленьким дітям з дитячих будинків та інтернатів. 

От на такій позитивній мрії ми закінчили спілкування з Наталею, яку всі ці спогади сильно розчулили і на її обличчі з’явились сльози. Це маленька коротенька історія однієї маленькою людини, яка виросла без батьківського тепла та опіки і наразі вимушена жити, виживати і боротись за кожен клаптик ресурсів, щоб, в першу чергу, прогодувати своїх маленьких дітей і щодня молити Бога, щоб не зламатись і не опинитись там, де опинились більшість її друзів. 
Таких як Наталі сотні тисяч в нашій країні. Ці люди повільно тонуть в болоті сучасного, рідко зрозумілого для них життя. Тому ми: волонтери, рідні, близькі та просто небайдужі люди повинні задумуватись над кожним своїм кроком, ми повинні дивитись далеко в майбутнє, аналізувати всю допомогу, яку ми надаємо нашим підопічним. Можливо їм потрібно зовсім інше?

http://det-dom.blogspot.com/2012/03/blog-post.html